Свій поважний 90-річний ювілей відзначила жителька села Лозова – Марія Константинівна Бучок.
Ще зовсім малою дівчинкою вона разом із родиною була примусово виселена з Польщі під час трагічної операції «Вісла» у 1945 році. Вирвані з рідної землі, з корінням і спогадами, вони опинилися далеко — спершу десь на Луганщині. Чужа земля, чужі люди, холодні хати й невідомість попереду.
Марія Константинівна згадує, як перед школою бігла до лісу по дрова, щоб у хаті було тепло. Маленькі рученята тягнули важкі в’язки хмизу, а потім ті самі рученята тримали шкільний зошит. Вона поспішала вчитися, поспішала жити, поспішала дорослішати — бо інакше не можна було.
Про це повідомили у Байковецькій громаді.
Коли батьки почали хворіти, на її плечі лягла ще більша відповідальність. Чотири молодші сестри дивилися на неї як на опору. Вона стала для них і старшою сестрою, і другою матір’ю. Працювала тяжко, не шкодуючи сил. Виживали, як могли. Був час, коли й на хліб не було.
Юною дівчиною вона поїхала до Запоріжжя на роботу. Там заробила не просто гроші — заробила зерно. Те зерно стало порятунком для родини. Вона могла прогодувати своїх. І це було найбільшим щастям — бачити, що рідні не голодують.
Згодом доля привела родину на Львівщину. Тут, на західній землі, почався новий розділ життя. Її чоловік був родом з Тернопільщини, і з часом уся родина оселилася вже у рідній Лозові. Батьків давно немає серед живих, але сестри й сьогодні тримаються купки — троє поруч, одна відійшла у вічність. Вони завжди разом, бо знають ціну родині.
Разом із чоловіком, якого вже теж немає поряд, Марія Константинівна виховала трьох синів і доньку. Велика родина стала її найбільшою гордістю. Шість онуків і двоє правнуків — це її продовження, її світло, її молитва.
Багато років вона працювала у Лозові, на місцевій фермі в сільськогосподарському товаристві «Дружба». Їй довіряли найважче — на її зміні було 300 свиней. І кожну вона знала, кожну доглядала з любов’ю та відповідальністю. Усе було чисто, акуратно, впорядковано. Її поважало керівництво, шанували колеги. Вона працювала так, як жила — сумлінно і чесно.
У свої 90 вона жвава, світла, з живими очима й дивовижною пам’яттю. Вона розповідає про своє життя з ентузіазмом, до найменших деталей пам’ятає роки, події, імена. І в її словах — не гіркота, а вдячність. Не скарга, а мудрість. Не образа, а віра.
І її історія — це історія незламної української жінки, перед якою хочеться низько вклонитися.