Побратим «Моряк» – механік-водій артилерійської батареї. Працював водієм-міжнародником, а коли почалося повномасштабне вторгнення, мобілізувався до Збройних Сил.
«Спочатку я був механіком-водієм у взводі забезпечення, але вже через тиждень мене перевели до батареї. Став командиром автомобільного відділення. Одного дня привезли нам дві нові машини та дві гармати – і не було кому їздити. Тоді я сів до керма й у складі мобільної групи став виїжджати в район очікування».
Ситуація на фронті була дуже непростою, але настрій у підрозділі «Моряка» панував піднесений.
«Усе відбувалося на позитиві й на емоціях. Я ж приїхав свою країну захищати! Лише про це й думав у ті місяці. Хоча зрозуміло, що я був тоді простим водієм: приїхав, гармату відчепив і поїхав. Хлопці працювали, а я їм тільки порох підносив і у кріпких ситуаціях не бував».
Але поступово все змінювалося. «Моряк» набував військового досвіду, і його стали залучати до виконання серйозніших бойових завдань.
«Виїжджали двома автівками, відчіпляли дві гармати. Від'їздили на двадцять метрів, стояли й чекали, доки гармати відпрацюють. Потім забирали їх і їхали у зворотний бік. Треба було дуже скоро заїхати, відпрацювати й від’їхати, щоб ворог не зміг нас засікти».
Так із плином часу «Моряк» перетворився на справжнього артилериста.
«Уже тут, на Добропільському напрямку, на одній з позицій ми вистрілювали по п’ятдесят снарядів на день. Я стояв тоді заряджаючим гармати. Ми вразили силу силенну цілей: і ангари, і техніку, і хати, де засів ворог. Бойовий дух маємо такий сильний, що настрій наш завжди піднесений – хочемо працювати, стріляти по окупантах, наче по мішенях. Будемо нищити їх доти, доки жодного з них не лишиться на нашій землі».
Розповідає, що адаптуватися у воєнних умовах, навчитися військовому фаху було доволі просто.
«Я ціле життя водій. На чім я лише не їздив! І от, коли опинився на війні, то швидко зорієнтувався. Про дещо здогадався сам, а дещо побратими радили й показували. Але багато чого я одразу сам робив. Техніку не раз лагодив безпосередньо на вогневих. Мені ця справа легко дається: до техніки я, так би мовити, кажу «ти». Я ще й самоук-зварювальник, до того. Щось виточити із заліза – так само для мене немає проблеми. І це мені сильно допомагає».
Хоча неординарні ситуації трапляються постійно.
«Найскладніша річ – це виїхати машиною в район очікування. Інше складне завдання – вигнати машину на трал, якщо вона підбита. Адже ворожі дрони чатують на нас постійно. Із місяць тому, наприклад, прилетів ворожий FPV-дрон, на оптоволокні й із кумулятивним снарядом, та за двадцять сантиметрів від нашої машини обірвався. Тож ми мусили дуже швидко виїхати з того місця, поки дрон не здетонував. Оце, мабуть, було за ввесь час найтяжче в моєму досвіді».
Зосередженість і відповідальність на війні – життєво необхідні. Щоб розум залишався холодним, треба тримати психіку в спокої.
«Найперше, я говорю з рідними. Вони мене підтримують і допомагають мені морально. Ніхто з нас духом не занепадає – і це найголовніше. Ніхто не нервує й не скаженіє, як то кажуть. Адже якщо в нашій команді станеться паніка, то ми будемо вже не команда і не бойова група – не зможемо так швидко заряджати, так швидко стріляти, влучати. Паніка – це найбільша внутрішня небезпека для нас».
Із холодним розумом та спокійним серцем щоденною бойовою працею «Моряк» наближає Українську Перемогу.
«Здолати м*скалів! Зупинити їх! Зробити так, щоб вони навіть думки не мали знову до нас лізти. Інакшого шляху ми не маємо».
Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП