Мабуть, у кожного в селі десь зберігаються старі цупкі килими з квітковим або геометричним орнаментом. Вони прикрашають стіна та встеляють підлоги в хатах, ними бабці застеляють постіль або ж накривають бараболі в льосі. Та мало хто знає, що саме ці, на перший погляд нічим не примітні, килими колись були відомими мало не на всю Європу.

Наші килими та візит кронпринца Рудольфа Габсбурга до Тернополя

 Передувала славі західноукраїнських килимів перша в історії України етнографічна виставка, яка відбулась в Тернополі в міському парку (Старий парк) 5 липня 1887 року. Саме тоді, коли файне місто вшанував своїм візитом кронпринц Австро-Угорської імперії Рудольф Габсбург.

Саме на тій етнографічній виставці, присвяченій прямому престолонасліднику імперії, до складу якої входили й західні українські землі, були представлені славні українські килими з килимарні в селі Вікно (Гусятинський район).

– Кореспондентом етнографічної виставки був Іван Франко. Завдяки його опису цієї виставки, ми маємо майже весь її хронометраж: як ця виставка відбувалась. Крім того, після виставки Івана Яковича Франка особливо зацікавили килими, які були представлені на цій виставці, і він написав про них статтю. Килими були з килимарні Володислава Федоровича, що в селі Вікно. Вже після статті Івана Яковича Франка цими килимами зацікавились у Відні, - розповідає історик, доктор гуманітаристики, краєзнавець Сергій Ткачов.

Стаття Івана Франка та зацікавлення Відня, скоріше за все, сприяли тому, що відомий тернополянин Володислав Федорович замість кустарного виробництва килимів (доморобництва) «надомниками» (сільські ткачі, які ткали вручну на замовлення) у 1887 році вирішив організувати та відкрити майстерню.

Так, килими з Тернопільщини та ще з Львівщині, де також ткали килими в селі Глиняни Золочівського району, здобули європейську славу. Їх почали виготовляти на замовлення та продавати і в Відні, і в Кракові, і в Празі. Навіть з Швеції були замовлення.

 Килими кінця XVIII, XIX століть, міжвоєнного періоду – приватна колекція тернополян

 – На жаль, килимів з етнографічної виставки в Тернополі майже не залишилось. Один є в нас в Краєзнавчому музеї, один в Кракові, два в Познані і один у Львові. Вони відрізнялись узором та колористикою і подібні були до ось цих килимів (на останньому фото 1 і 3 килими прим. авт..). Познанський музей навіть випустив книгу, яка називається «Килими польські». Насправді ж, це килими з села Вікно Гусятинського району, що на Тернопільщині та села Глиняни Золочівського району Львівської області. В нас досі немає такої книги, де б були зібрані килими з Західного Поділля, - каже Сергій Ткачов.

За словами краєзнавця, Євросоюз виділив майже півмільйона євро для створення на Львівщині музею килимарства. Колись там була фабрика, яка діяла ще за часів радянського союзу – до 70-х років.

На Тернопільщині ж досі немає музею килимарства. Однак цінну колекцію килимів, як з точки зору історії, так і з точки зору культури, започаткували історик та краєзнавець Сергій Ткачов спільно з відомим тернопільським ресторатором Ігорем Мамусом. Вони спеціально об’їздили окремі райони Тернопільщині, де було розвинуте килимарство, і відшукали цікаві та по-своєму унікальні взірці тернопільського художнього промислу.

– Є килими з кінця 18 і 19 (1870-1890 рр.) століть – вони з датуванням, бо ткались для конкретної події – весілля. Є килими і міжвоєнного періоду 30-х років. Зокрема і останні килими, які ми придбали. Їх автор досить відомий, він народився 1912 року і загинув на фронті 1944 року. Тобто ці килими зроблені ним в 30-ті роки, коли його ще не забрали на фронт і він не загинув. Родина зберігала його килими, але зараз їм це стало непотрібним, - розповідає Сергій Ткачов.

 Барви, квіти та геометрія: чим відрізняються килими на Тернопільщині?

 Як пояснює краєзнавець, не всюди на Тернопільщині займались килимарством. Воно було розвинуте в районах, розташованих у Волинському регіоні (Кременеччина, Шумщина, частина Збаражчини). Там робили верета – це килими з орнаментом просто в смужку, які зшивались посередині, оскільки не кожен в хаті міг собі дозволити тримати широкого верстата.

У Збаразькому та Підволочиському районах притаманним орнаментом для килимів був квітко-геометричний узор. Килими Федоровича (Гусятинський район) – були більш мистецькими (ніжніші кольори та переважно квітковий орнамент, розроблений здебільшого замовниками). У Борщівському та Заліщицькому районах спостерігався вплив Буковини – там вже килими мали їдкі, яскраві кольори та великі квіти.

- В нас всі килими з різних районів відрізнялись. Також наші «домниці», які працювали по селах, ткали килими ще на замовлення так званих промкомбінатів. Останні давали можливість людям, особливо жінкам, працювати поза колгоспом. Килимарство було розвинутим допоки розводили у нас тут овець. Коли їх перестали розводити – не було сировини і так в нас килимарство занепало, - пояснює Сергій Ткачов.

 На жаль, тернопільські килими, які є втіленням та взірцями народної творчості та ремесла, зараз не шануються. Часто в селах килими недбало зберігають купами в шкільних чи церковних приміщеннях, де вони просто псуються від вологості та молі. В сільських церквах килими часто слугують утеплювачами, на які стеляться радянські чи турецькі коври. Бабці 80 чи 70-літніми килимами, замість того, щоб передати їх як історичну та культурну пам'ять музеям, встеляють в льосі овочі.